Зцілення сімей, зруйнованих війною в їхній рідній країні.

Мабуть, настав час розповісти трохи про мою подорож, щоб краще зрозуміти цей шлях, на якому ми всі разом перебуваємо. Подібно до того, як Чосер у своїх "Кентерберійських оповіданнях" чудово змалював героїв під час спільного паломництва, ми, команда і спільнота MSF, перебуваємо в цій подорожі разом.

Після закінчення коледжу мене зарахували морським піхотинцем США, і я дуже хотів піти на війну. Це було моє покликання, і я вірив, що колись стану великим командиром і, можливо, навіть генерал-офіцером. Я бачив медалі на своїх грудях та історії про велику хоробрість. Я був спустошений, коли в 2003 році мене відправили на Окінаву, Японія, ще до початку війни в Іраку, і я боявся втратити свій єдиний шанс на славу. Прослуживши там один рік, я був відправлений до Кемп Леджен, Північна Кароліна, звідки негайно передислокувався до Фаллуджі, Ірак, у 2004 році, якраз вчасно, щоб побачити, як мій вчитель і наставник загинув під час випадкового ракетного обстрілу. Я втратив одного з моїх морських піхотинців перед найбільшою міською бойовою операцією в сучасній історії морської піхоти - битвою за Фаллуджу в листопаді 2004 року, також відомою як операція "Аль-Фаджр". Під час цієї битви я став бойовою заміною дорогому другу, який втратив ногу під час обстрілу. Через кілька днів після того, як я прийняв його команду в місті, я втратив ще одного морського піхотинця в кулеметній установці моєї машини. До кінця листопада 2004 року мій підрозділ був класифікований як "бойово неефективний", втративши понад 201 особу, а до грудня 2004 року місто Фаллуджа, місто з населенням 300 000 чоловік, було повністю зруйноване, а я був зломлений.

Після цього відрядження я пройшов ще два бойових відрядження - одне як командир групи в Рутба, Ірак, і друге як командир взводу в Аль-Асаді, Ірак. Коли я був командиром взводу, я відправив одного з моїх морських піхотинців, незважаючи на його вагання і конкретне прохання не їхати, на підтримку розвідувального підрозділу на небезпечну місію. Коли я прощався з ним, у мене було відчуття, що я більше ніколи його не побачу; і, на жаль, я виявився правий. Він загинув у місті Хіт, Ірак, 02 листопада 2006 року, у "День всіх святих". Я присвоїв йому звання старшого сержанта посмертно, якраз перед тим, як супроводжувати його тіло на трап літака С-17, що відлітав до Дувра.

Під час цих поїздок мене просили вказувати цілі для бомбардувальників ВПС, для рейдів спецназу і для місій прямої дії морської піхоти. Багато з цих цілей ґрунтувалися на помилковій і неповній інформації. Наслідки відчуваються і сьогодні - розбиті сім'ї, невинні жертви, гнів і навіть ненависть, що характеризують Близький Схід і піднесення Шиїтського півмісяця. А особистим наслідком стала зламана людина, яка стає ще більш зламаною - і хоча я виглядав сильним зовні, я був зламаний всередині.

Мені знадобилося більше десяти років, щоб зцілитися. Моя дружина, Дана, спостерігала, як її новий чоловік руйнується. Вона перервала своє відрядження до Іраку, що мало наслідки для її кар'єри, щоб бути зі мною і виходжувати мене до певного рівня здоров'я - але я все одно був зломлений. Потрібні були віра і гори, щоб нарешті перенести мене в краще місце, залікувати тріщини, як у керамічному посуді Кінцугі, загоїти глибокі рани, завдані війною. Потрібні були віра, гори і вміння слухати, щоб зрозуміти поклик робити те саме для інших, особливо для найбільш вразливих і невинних жертв конфлікту: дітей та їхніх родин. Потрібні були віра, гори, вміння слухати і дорогі друзі, щоб усвідомити, що MSF - це місія і покликання на все життя, служіння, яке повинно продовжуватися після того, як кожен з нас прагнутиме зцілення інших.