Олена та я

“Якщо твоє життя — це листок, який зривають і засуджують сезони, тебе зв'яже любов, граційна й зелена, як стебло.” Леонард Коен, з “Сестри Милосердя”.

Вона з'явилася, дика, як вітер. З ангельським обличчям, волоссям, заплетеним у тисячі різнокольорових кіс, татуюванням тризуба, що виступало на її горлі, одягнена в камуфляж. Портрет жінки, яка одночасно хоче зникнути і бути поміченою.

Олена була серед першої групи жінок, які брали участь у нашому таборі зцілення в Україні. Вона прибула зі своїм чоловіком та сином-підлітком разом з чотирнадцятьма іншими пораненими українськими ветеранами та їхніми родинами. Вона та її шлюб були на межі.

З першого зібрання жіночої групи Олена кидала виклик структурі табору. На відміну від інших дружин, вона була ветераном. Вона почувалася невпевнено в жіночій групі і робила все, щоб усі знали про її дискомфорт. Спочатку вона відмовилася брати участь у психоосвітніх модулях, і її довелося вмовляти увійти до кімнати. Під час групових зустрічей вона сиділа, насупившись, ставила стілець подалі від інших і відверталася.

З самого початку я одразу ж впізнала себе в ній. Більшу частину свого життя я відчувала себе іншою, ніби я не належала сюди. Мої батьки емігрували до США, коли мені було одинадцять. Я не розмовляла англійською і не могла легко знайти своє місце в американській культурі. Насправді, я ніколи не була впевнена, чи хочу цього. У своїй боротьбі я висловлювала свої думки, почуття та невдоволення голосно і прямо, часто всупереч, завжди готовою до бою. У підлітковому віці моя зухвала натура знаходила вираження в соціальній активності та протесті. Боячись, що мене не приймуть, я відкидала.

Олена опиралася. Вона просила бути з чоловіками; вона хотіла видертися. Вона відчувала себе нездатною ототожнювати себе зі своєю жіночністю, а перебування серед жінок здавалося їй принизливим. В її уяві жінки були слабкими та нецікавими, а вона – сильною та сміливою.

На другий день, коли Олена запитала мене, чи може вона перейти до чоловічої команди, я просто відповів ні. Вона плакала і кричала. Під час наших щоденних групових походів вона трималася осторонь від інших, обираючи найскладніші стежки, стрибаючи зі скель, пробираючись крізь багно, прокладаючи нові стежки в лісі, як самотній впертий дослідник.

Олена питала кожного члена команди, чи може вона приєднатися до чоловічої команди. Її настрій коливався між смутком і гнівом; її підхід змінювався між благанням і протестом, ображеною тишею і шквалом слів. Вона випробовувала межі за кожної нагоди.

Олена була, як молодий жеребець у полоні, б'ючись і бігаючи. Але що б вона не робила чи казала, ми всі посміхалися і відповідали те саме. Команда, як добрі батьки, тримала її в лагідних і міцних обіймах, що говорили: “Ми тебе тримаємо, і все буде добре. Ми знаємо, що тобі потрібно”.”

Її опір, як і мій, був вираженням її внутрішніх конфліктів: внутрішня війна, таємне бажання бути прийнятою та коханою, водночас боячись потенційної втрати, яку може принести справжній зв'язок. Олена хотіла належати, але боялася втратити свою крихку ідентичність у цьому процесі. Неминучий перехід від військового до цивільного життя загрожував єдиному відчуттю себе, яке вона виробила. Вона ідентифікувала себе як солдата. І тепер, звільнена з військової служби, вона боролася. Хто ж вона? Бійчиня чи мати, дружина чи воїнка, яка прагне належати, але боїться задихнутися в інтимних стосунках і ув'язнена соціальними очікуваннями.

 Я та Олена ніколи не обговорювали нічого з цього. Мені не потрібно було знати її минуле, виклики та розчарування, які, я був певен, вона пережила. Я просто знав, що ми повинні бути тією сталою, безпечною та передбачуваною родиною, якої вона прагнула; бачачи та приймаючи її мінливість і істерики без осуду, водночас заспокійливо підтримуючи її, коли вона, здавалося, розпадалася.

Як і персонал, її когорта жінок спостерігала, як вона метушиться. Вони якось розуміли, що Олені потрібно було гніватися, відкидати, заперечувати. Група залишалася терплячою та обволікаючою. Немов мудрі старі дерева з довгими кривими гілками, жінки оточили її спокоєм. Вони тихо свідчили її біль і горе, її внутрішні сум'яття, її страх бути вразливою. Вони сиділи з нею, терплячи кожну бурю, доки вона не минала.

Поступово, тому що ми не піддавалися її бажанням, тому що кожна відповідь була послідовною і твердою, Олена навчилася довіряти. Спираючись на чіткі правила та стабільну структуру, яку забезпечував табір, вона відчувала себе захищеною та в безпеці, її внутрішній хаос був стримуваний встановленими нами межами.

Олена незабаром почала розуміти, що ми не хочемо зламати її дух. Цей дух, її сутність, був диким і прекрасним. До середини тижня, відчуваючи, що її тримають невидимі руки, які не відпускали, Олена перестала боротися. Коли ми зібралися на останню жіночу зустріч, Олена сіла серед учасниць і захотіла виступити першою. “Перш ніж почнеться група, я хочу попросити пробачення у всіх вас за свою поведінку та ставлення. Я вдячна групі за терпіння до мене, і я вдячна, що ви не здалися”.” 

В ту мить мене вразило усвідомлення, що її дух не був ані зламаний, ані приборканий. Навпаки, він тихо знайшов своє місце як світло, що жило всередині неї.

Як і Олена, моя подорож з Mountain Seed Foundation дозволила мені скинути броню. Проживши більшу частину свого життя, почуваючись чужим, і більшу частину кар'єри будучи приватним практиком, тепер я опинився частиною спільноти, частиною дуже чудового обраного сімейства. Це сталося зі мною так само, як і з нею. Мої товариші по команді, Дана, Натан, Ірина, Боб, Марк та інші, тихо, стабільно, з відкритими серцями та обіймами, дозволили мені бути собою, поки я облаштовувався серед них. Як і Олена, я виявив, що цього разу мені більше не доведеться боротися. Я знайшов шлях додому.